Демидівська селищна рада

Рівненської області

Легенди

с. Рудка

Писемних повідомлень про села і його перших жителів нема. Згідно переказів першими жителями села були рибалки. Вони заснували поселения над річкою, яку називали тоді Рудкою. Відповідно поселенців почали називати Рудками. Є в сучасній Рудці люди, які, носять прізвище Рудько.

Перша згадка про село Рудка як маєток Василя Рудецького датована 1545 роком: село згадується в акті опису Луцького замку. В 17 столітті поміщики Рудецъкі побудували в селі замок на пагорбі, оточеному з двох сторін болотом. Війни, плин часу зруйнували замок. На поверхні ніяких залишків замку нема. Люди на місці колишнього замку викопують доброякісну цеглу. А «Замок» збереглася в назві вулиці в західній частині Рудки. За переказами і розповідями старожилів Рудки під землею, на місці колишнього замку, знаходяться підземні ходи.

15-18 вересня 1621 року відбувся напад татарської орди, постраждало село Рудка, кілька десятків забрали в неволю

с. Княгинине

Село Княгинине вперше згадується у 1545 році, в акті описі Луцького замку, в числі городень якого згадується також «городня Олехна и Ивановой Княгининской с. Кнегинина». Тут же в грамоті короля польського Казимира говориться, що «в Княгинине не надобно давать мыто». Княгинине згадується ще в декількох історичних документах. Так, в акті від 25 травня 1569 року в універсалі Сигизмунда Августа про приєднання землі Волинської до корони Польської, де король під загрозою конфіскації володінь наказує дворянам згодитися на приєднання і підтвердити тих, хто присягнеться королю, значиться «Богдан Кнегининский». Ще одне нагадування про село було в акті від 9 травня 1592 року. Названий акт – це донесення Тимофія Брянського про те, що він покликав свідків у суд з приводу образ на адресу єпископа Луцького Кирила Теблецького, нанесених старостою Луцьким Олександром Семашком. У числі свідків значиться пан «Иван Кнегининский». У скарзі Романа Козинського від 15 лютого 1568 року говориться про нанесення йому і його слугам побоїв, пограбунок у них одягу і зброї Луцьким возним «Богданом Княгининским в селе Княгинин». Після отримання селом магдебурзького права в 1618 р. його населення помітно збільшилося, пожвавилося ремісниче життя.

с. Вишневе

Археологічні знахідки (кам'яні сокири, молотки) свідчать, що ці землі були заселені ще в добу бронзи. Знайдено також римські монети ІІ ст.[1]

15-18 вересня 1621 року відбувся напад татарської орди постраждало село Свищів (сучасна назва Вишневе)

с. Охматків

У селі Охматків розташована Різдво-Богородична церква. Цей храм побудований силами жителів села, а також за підтримки спонсорів. Будівництво почалось 1990 року, а закінчилось 1992 року. Цей 4-й храм побудовано на одному і тому ж місці, що і попередні церкви. Дві церкви люди в наші часи не пам’ятають, а от передостанню знають і пам’ятають. Попередня церква була побудована 1907 року, тобто ще за царя Миколи ІІ. Сам храм був з дерева. Це була дуже гарна споруда. Сюди приходили і в скорботі, і в радості по благословення Боже. В 1966 р. комуністичними урядовцями було наказано винести з храму всі речі і ікони, які знаходились у церкві. Багато ікон спалили під лісом, а сам іконостас порубали і теж спалили. В 1990-1991 роках було відбудовано дану церкву. Теперішній храм поступається попередньому по розмірах, не такі витвори мистецтва, як у зруйнованому. А освятили храм 3 жовтня 1991 року. Храм названий, як і попередній, в честь народження Святої Богородиці.

с. Перекалі

У давні часи через цю місцевість протікала річка Рача. І по обидва береги річки поселилися два брати і щоб ходити один до одного, вони змушені були перекласти місток – вони зробили переклад через річку. І від цього пішла назва села Перекалі.

Окрасою села Перекалі є Свято-Покровська церква Українська Православна церква Київського Патріархату. Перша дерев’яна церква, невеличка, була збудована на болоті, на узви шені, ще у давні часи. А в період 1895-1906 років люди перенесли церкву на те місце, де вона зараз стоїть. Та церква теж була збудована з дерева і вистояла в воєнні лихоліття до 1960 року. Але за радянських часів, коли проходила хвиля атеїстичних переконань, церкву було закрито, а приміщення взяли під колгоспну комору, під склад, в якому зберігали збіжжя, добрива. А потім в 1985 році зовсім зруйнували, лишився один пустир. І тільки в 1991 році люди своїми силами, своїми коштами почали відбудовувати Божий храм. В 1993 році закінчили будівництво церкви і вона функціонує по даний час.

с. Лисин

Перша писемна згадка про заснування села Лисин нам не відома, тому, можливо, розпочинати його історію варто повернувшись до його назви. На сьогодні не існує точної версії походження топоніму Лисин. В дослідників є на цей варіант кілька теорій. Перша виводить назву від місцезнаходження села, адже географічно так склалось, що пункт, розташований на підвищенні, біля р. Стир, на лисій гірці. Отже, ймовірно, коли перші місцеві жителі прийшли освоювати територію для майбутнього села, то скрізь навколо був ліс, і тільки там, де сьогодні знаходиться центр села була «лиса гора», придатна для будівництва жител. Друга версія пов'язує назву з тим, що в місцевості було багато лисів, але все ж таки більшість схиляється до першої. Можливо існують й інші версії походження топоніму, але вони нам не відомі.

На території села люди почали селитися ще в давню епоху. Цей факт підтверджений матеріалами, які місцеві жителі постійно знаходять на берегах р. Стир, яка протікає вздовж села. Серед знахідок найчастіше зустрічаються крем'яні вироби та заготовки до виробів, які можливо були знаряддями праці давніх мешканців. На жаль, поки що археологічних розкопок на території села ніхто ще не проводив, тому точне датування ранніх поселень науковцями ще до сьогодні не здійснене, принаймі нам про це не відомо. Польські дослідники початку XX ст. вважають, що в середньовічні часи на території села з'явилось перше оборонне городище. Воно було розташоване на високому, сухому березі р. Стир, оточене земляними валами і ровами, які захищали городище від нападів ворогів.

с. Рогізне

Є два трактування назви. Швидше всього вона походить від прізвища пана Рогозінського, або від рослини рогози (рогіз), якої на місці сучасної церкви було дуже багато. Жителі прикрашали рогозою свій одяг кругом пояса. Пан Рогозінський за річкою мав замок, який зруйнували монголо-татари. Під замком були підземні ходи, а через річку — дерев'яний місток.

с. Ільпибоки

У мальовничому куточку Рівненського Полісся, з східної сторони обвите густим лісом, із західної омите ставом розташоване село Ільпибоки.

Народні роздуми про назву села дуже різні. Одна з них така, що село заснували брати Іль та Пин, котрі як чужинці ховалися від переслідувань і знайшли собі притулок в селі. Коли їх не стало, це місце сусіди окреслили словами, де жили Іль та Пин, з чого і пішла назва Ільпибоки.

Інша версія походжень назви села, що заснували перші мешканці, пришельці із півдня. У розмові вони вживали слова “Ільпати”, що означало вишукувати. “Липибоки” означало місце знахідки кам’яних виробів первісної людини, а тут було знайдено багато археологічних знахідок: кам’яні колодки, шкребачки.

І ще одна версія, що назва села походить від словосполучення “ліпи боки” і його заснували гарячі «зірвиголови».

Перша згадка про село значиться в книзі “Історія міст і сіл України” і датується в 1573 році. Станом на 1911 рік у списку населених міст Волинської губернії село Ільпибоки відноситься до Дубенського уїзду Княгининської волості, де дворів – 45, жителів – 297 чоловік, поліцейських участків – 2, мирових судів – 2, мирових посередників – 2, слідчих суддів – 2, верств до Дубна – 29.

с. Вербень

Село Вербень розташоване в долині річки Стир. Однією з легенд про походження назви села є така: «На Зарічці поселилась одна жінка, яка обсадила свою садибу вербами, а потім поселилося ще сім димов» (Острог свод церковних записей о насельоних пунктах, с. 145) Звідти й пішла назва Вербень це одна з легенд. Це підтвердження знаходимо в архівних документах від 30.10.1963 року.

Назва Вербень могла з’явитися на місцевому однозвучному слові, яким окреслювали великі і густі скупчення верби, верболозу. Можливо, спочатку Вербнем іменували якесь урочище, а потім розбудоване тут поселення.

Цікаво, що народне пояснення назви села Вербень пов'язане із словом "вербінь". Розповідають, ніби якось два кріпаки, розправившись з панським осавулом, вночі на прихованому з пожитками човні попливли Стиром на північ шукати схованки. Після шостої ранку утікачі побачили на правому березі густе пасмо верб, окутане непрохідним верболозом. "Ото вербінь, – здивувалися вони – ніби для нас завчасно вготований". В ту ж мить обидва пристали до берега й у самій гущі "вербня" стали жити. Згодом, поріднившись з сусідами містечка Перемилля, утікачі заснували тут село й назвали його, як той верболіз Вербнем.

с. Глибока Долина

Глибока Долина – село, центр сільської ради, віддалене на 9 км від районного центру. Сільській раді підпорядковане село Копань.

Село Глибока Долина простягнуло свою довгу центральну вулицю з короткими бічними вздовж колишньої так званої Берестецької траси, що пролягала від села Рогізно до траси Берестечко-Луцьк.

Історію виникнення села точно встановити неможливо. Назву свою одержало від глибокої долини, яка знаходиться біля Томарокси Володимира, тут виник хутір Глибока Долина. Сучасна територія села, на той час, була вкрита лісом. Під забудову господарям надавали участки лісу, який поступово вирубувався. За царської війни, на території теперішнього села був ще один хутір – «Маркусиха» і хазяйнував на цій землі пан Маркус, який і був першим жителем села.

с. Дубляни

Племена, що населяли цей край, відносяться до трипільської культури, про що свідчать численні знахідки археологічних експертиз.

Назва села Дубляни походить від того часу, коли на цій місцевості росло багато дубів.

Першими згадками про село слід вважати десь у 1493 році, в акті в 1545 року в описі Луцького замку.

Краєзнавчий словник професора О. Цинкаловського "Стара Волинь та Волинське Полісся " містить інформацію, що Лішня (в документах Лєшня, Лєнска, Ленчна) у 1570 році разом з Дублянами належало до землянина Миколи Палуцького.У 1583 році село було власністю Василя Хринницького і частково Гашинського. 1570 рік – це згадка про вже існуюче поселення, що було започатковане на території, що мала градобудівні традиції ще з доби Києво-Руської держави.

У відповідності з адміністративним поділом Російської імперії село Дубляни на початку ХХ століття входило до складу Волинської губернії з центром у м. Житомир Дубляни входили до Дубенського повіту.

На території Дублян було дві православні церкви: Михайлівська збудована у 1800 році, та Миколаївська збудована у 1849 році.

Побудована у 1849 році, храм має п’ять куполів, які освітлюють великий внутрішній простір величної споруди. Фасади храму мають декоративне оздоблення, що робить його неповторним з архітектурної точки зору, особливо є цікавими є портали над входами з північного, західного та південного боків.

Одним із відомих особистостей села Дубляни є Віктор Степанюк народився в с. Дубляни Демидівського району Рівненської області. Навчався в Дублянській початковій школі, а згодом в Демидівській середній школі. 1979 закінчив школу, працював в Рівному. Написав збірки віршів «Маленький Я» та «Поцілунок на склі».

Майстер декоративно-прикладного мистецтва с. Дубляни – Масюк Андрій Миколайович – майстер по роботі з деревом. Виготовляє приклади до рушниць, карабінів, картини з пейзажами, шкатулки, люльки, годинники, підсвічники, обрамлює в дерев’яна оправи дзеркала, виготовляє підставки під вазони та мисливські трофеї.

с. Калинівка

Калинівка знаходиться на схід від села Рудки, в 4 кілометрах. Колись, в давнину, на місці теперішнього села Калинівка, росли густі ліси в переміжку з кущами калини. Звідси і назва села.

В селі довелось почути таку легенду про походження села Калинівка.

В XII столітті серед густих лісів краю нашого було поселення хліборобів і мисливців. Тут жили горді, працьовиті та дружні люди. Та ось і на цю благодатну землю прийшло лихо. Тим лихом були монголо-татари, які десь 1241 року зненацька напали на село наприкінці весни. Дорослі жителі були в лісі: одні заготовляли для худоби сіно, другі – займалися мисливством. В селі залишились одні діти та старики. Ординці всіх їх порубали кривими шаблями. На місці  трагедії згодом виросли густі кущі калини, там, де пролилася кров стариків і дітей. Калинівкою стали називати жителі своє поселення. Пізніше село припинило своє існування, щоб відродитись на цьому ж місці через 700 років.

Заснували поселення в минулому столітті поляки. Переселялися на родючі Землі Калинівки і українські сім’ї з південної частини краю – Радивилівщини, де були неродючі грунти.

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь